NatashaEfimenko6
Лісовий затишок
Ліс… Коли чуєш це слово, уявляєш величеньку площу землі, вщент засаджену деревами. Ніби нема нічого особливого, нерухомі стіни та й усе. Але якщо ти на мить зайдеш туди і вдихнеш свіже лісове повітря, тобі довгенько не захочеться виходити звідти. Десь там заспіває соловейко. Тук-тук, озветься дятел. Моторна білочка, ні на мить не зупиняючись, стрибає з дерева на дерево. Затріщать сухі гілочки, це, мабуть, лисичка вийшла на полювання. Ой, зайчику, стережись! А он, мабуть і він побіг під кущами. І ще це повітря, яке не можна порівняти ні з якими парфумами! Усе тут здається таким рідним. Тебе ніби магнітом тягне до землі. Хочеться лягти на спину, відчути всім тілом землю. Дивишся на голубе небо, на крони дерев, які постійно хитаються. Здається. Що дерева чимось стурбовані, а чим – не кажуть, мовчать.
Ліс ніби зачаровує. І так тут затишно. Здається, тут виріс і весь час жив. Дерева, звірі, птахи, небо, земля – ніби брати і сестри. Та час іти. Ось ти вже далеченько від лісу, але хочеться обернутись і подивитись на нього ще раз. Повертаюсь – і бачу не той казковий чаруючий ліс, а ніби якусь стіну. Раптом відчуваю тугу за лісом, немов за другом. І ще—солодку приязнь і любов до нього.
Помста
У готельний номер боязко постукала покоївка. Джинні міцно спала у величезному ліжку, з головою закутавшись у подушки. – Ідіть геть, -- ледве видала із себе дівчина.
Сонце пускало свої зайчики через штори, будильник розривався, сповіщаючи, що рівно дванадцята, але Джинні вже прокинулась і стояла під гарячим душем. Голова розколювалась. По щоках спливали залишки туші. Бурхлива ніч мерехтіла перед очима калейдоскопом незнайомих облич і світлом дискотек.
День починала як завжди: цигарка, кава і щоденник.
«Торонто. Осінь. Я зупинилась у готелі біля центру. Побачила Жана вже наступного дня. Сиділа в кафе, і раптом зайшов він. Високий чорнявий художник. Так, я це відразу зрозуміла. Його незвичайна врода, довге волосся, тонкі тендітні пальці. Завжди любила неординарних людей.
Не важко було дізнатись, в який клуб він ходить. Увечері уже була там. Коротка спідниця, відкрита блуза, зачіска – мій стандартний набір. Він був з дівчиною Цього разу я підійшла сама.
--Пробач, вогню не знайдеться?
Увесь вечір ми просиділи за стійкою бару, пропускаючи келих за келихом.
--Ти так багато знаєш про мистецтво, ти малюєш?
--Ні, що ти. Я мала хорошу освіту. У мене досить заможні батьки. А ти? Розкажи щось про себе…
Вечірка була в самому розпалі, а ми, прихопивши пляшку мартіні, цілувались у закутку під клубом.
--Пішли до мене, я недалеко живу.
По невеличкій охайні квартирі Жана ніби пронісся вихор: розкиданий одяг, перекинуті речі. Він довго шукав щось у шафах, знесилений упав у ліжко.
--Сонечко, а в тебе немає? Мої, мабуть, молодший брат поцупив. Не можу знайти.
--Любий, навіщо нам це, ми ж довіряємо одне одному…
Він міцно спав, коли я вийшла з квартири. На щоці – застиглий поцілунок, а на дзеркалі ванни -- №11 губною помадою.
Прощавай милий. Тепер ми у рівних правах…»
Джинні закрила щоденник, поглядом пробіглась по кімнаті. На кріслі лежала та блуза. Вона ще зберігала його запах. Посміхнулась…
-- Можна до вас підсісти?
--Будь-ласка.
--Ви, часом, не американка? Дуже виразна зовнішність.
--Так, я з Нью-Йорка, подорожую.
Його звали Піт. Чоловік років сорока п`яти. Симпатичний, але вже здалеку модна було поставити діагноз – дружина і двоє дітей.
Уже з аеропорту ми виходили разом. Я сіла в таксі, і поїхала, а він залишився. Не очікувала такого від доброчесного сім`янина. Мобільний задзвонив, ще коли була в дорозі.
--Може, я здамся вам смішним, але нам треба зустрітись…
Він нервово клацав пальцями по столу і , червоніючи, підсувався все ближче.
--Ви надзвичайно гарна дівчина, успішна, доглянута. У вас багатий чоловік?
--Ні, що ви. Я занадто молода для шлюбу. Мені двадцять п`ять. Багаті батьки…
Винайняла номер в готелі на одну ніч. Він був дуже ніжний і ввічливий зі мною. Я не чекала до ранку, пішла відразу, коли він заснув. Хотіла швидше з цим покінчити. На дзеркалі написала для сміху: №20, привіт дружині.
Не чекає вона такого подарунка…»
«Белфаст. Рання весна. Я перестала пити пігулки. Вони вже не допоможуть: від СНІДу не втечеш. Часті перельоти знесилили…
У парку я познайомилась із №44. Молодий бізнесмен, прогулювався зі своєю величезною собакою. Все сталось дуже швидко. Ми лежали в ліжку, бездумно дивлячись у дзеркальну стелю.
– Смішно, адже в тебе татуювання з моїм іменем. І ким був той Майк, чи тобі неприємно говорити?
Мене як струмом вразило. Швидко зібралась, нічого не пояснюючи, і вибігла з квартири. Минуле наздогнало мене, вразивши зненацька. Я намагалась забути, але яскраві картинки-спогади виринали, як слайди чорно-білого кінофільму.
--Ну, як тобі, Джинні, по-моєму вийшло непогано. Як думаєш?
--Чудово, коханий.
Такі щасливі і безмежно закохані виходили з салону татуажу. У нього на животі – «Джинні», у мене – «Майк».
Чому саме моя голка була заражена?... Так і не дізнався, чому я зникла, так і не зрозумів «листа» на дзеркалі: «Ти -- №1. Прощавай, милий…»
Джинні перегорнула останню сторінку щоденника. Насилу підвелась і підійшла до вікна. Голова паморочилась і ставало важко дихати. Ні, вона не ляже в лікарню, не проситиме допомоги. Її не треба жаліти, і страждати вона не буде, нехай страждають вони.
Простое общение и лёгкие знакомства для дружбы и любви.
Ти
Ти починаєш життя під безхмарним небом і хапаєш руками золоте проміння. Ти – вільний і можеш злетіти вгору, та чи завжди знайдеш під ногами тверду опору?
Дитя землі і янгол богів, ти складаєш руки до молити і голос твій – то грім в небесах.
Для тебе світ, топчеш ногами трави, і ти безсмертний, ти – господар раю.
Не знаючи життя, вказуєш дорогу, і падають довірливі тобі під ноги. Дрібний, як пил, та левова хода. Здригнеться світ. Олімпу він володар.
