NatashaEfimenko2
Так просто змінити життя
--А чому це ти не в школі?
--Відпросилася, -- ховаючи очі, відповіла бібліотекарю. Брехня, брехня. Знову брехня. Всюди брехня, і я на повідці у неї. Сіла за улюблене місце в читальному залі. У кімнаті нікого. Хвилинку вагалася відкрити цю страшну книгу – «Довідник абітурієнтів». Що може бути гірше? Невже прийшов той час, коли власне життя викидає тебе на вулицю й примушує шукати щось нове, іншу дорогу, полишає єдиним воїном у полі? Така рідна тобі школа, так звична й проста до незбагненності, випихає таку недавно кохану й пещену дитину на вулицю зі шматком паперу в руках. Атестат зрілості. Смішно.
Мій рідний дім, сім`я, місто, друзі! Чому я маю вас лишати? Я так вас люблю. Люблю тебе, старе життя, таке рожево-дитинне. Яка жорстокість. З мене просто стягують мої рожеві окуляри, які подарували мені батьки й друзі, книжки.
--Не ображайся, але ти так високо літаєш і колись так боляче впадеш. Будь до цього готова, -- казала мені худенька дівчинка, дивлячись у землю.
А я їй відповім, що мені так приємно вивчати життя, ще нічого не знаючи про нього.
«Я живу життям без подій», -- каже Ольга Кобилянська вустами своєї героїні Наталії Верковичівни. А хто скаже, що це теж не життя? Так, і я на інше не годжусь. Я так боюся жити і водночас так прагну життя. Мене шокують зміни. Важко сходжуся з новими людьми, хоча хочу всіх любити і приносити тепло. Я – самітниця. Звучить як вирок, але не для мене.
--Про що ти думаєш?
--Про майбутнє, свій шлях. Читала «Алхіміка»?
--Читала, тільки от не пам`ятаю, ким я хотіла бути маленькою. Я зараз уже ніким не хочу, а стану бухгалтером. Це мій рівень. На більше не здатна.
--А поки що маю навчитися не втрачати віри в життя та не знімати рожевих окулярів з очей, що дивляться в небо, ніколи не опускатися до буденно-матеріального.
--Це неможливо, та й навіщо?
--Можливо. Для сильної людини. А я не така, але буду старатися. З усіх сил.
А велике місто, непривітне й жорстоке, навчить жити, боротись,як у джунглях. «Де ти, радісная весно? – будеш кидати відлуння в багатоповерхівки. – Де ти?..» А весна залишиться там, де і твоє дитинство, зрідка приносячи свій запах із легеньким вітерцем. Тоді спіймай пушинку з кульбабки і загадай бажання, дуже в нього повір.
--Уявляєш, вони зараз сидять за партами, нервово чекаючи початку екзаменів і розуміють, що від цієї миті залежить їхнє майбутнє…
--І один одному вони не друзі, а конкуренти.
--Так, -- кинула я несвідомо, каламутячи засмаглими ногами теплу воду, -- і багато чого б віддали, щоб помінятися з нами місцями.
--Думають, які ми щасливі. Ми ж щасливі?
--Так. Найщасливіші. Най-щас-ли-ві-ші! – кричу я в повітря, вперто вірячи, що щастя можна відклякнути.
В уяві постає дивна незграбна дівчинка, хлопець з великими блискучими очима, повними ніжності, з моїх творів.
Кіт Бегемот, Алхімік, Царівна… Чомусь герої книжок, а не телевізійних серіалів. Вони теж частинка мого життя. І щось розкаже дощ, стукаючи в шибку. Прислухайся. Він так багато знає, і він – життя. Ти цьому заздриш, але колись і ти станеш таким життям для маленької людини. В неї будуть твої голубі очі і довгі вії, а посмішка замінить сонце.
--Чого сидиш тут сама? Ходімо вже танцювати, а то дискотека скоро закінчиться.
--Ти бачиш, який вечір, які зірки на небі? Хіба є щось прекрасніше? Посидь зі мною.
--Люблю, коли ти така. Про що думаєш?
--Про тебе. Ти багато чому мене навчив. Ти чудова людина. Я тебе ніколи не забуду.
--Не кажи так, ніби прощаєшся навіки і… краще не обіцяй пустого. Ти швидко мене забудеш, тим паче ми від`їжджаємо на навчання.
--Ні, я впевнена. Знайшла вчора підкову. В село їздила. Скільки радості було! На щастя. Я бажання загадала.
--Яке? Чи не можна говорити?
--Не можна, але скажу. Я загадала, щоб ти завжди лишався в моєму серці.
--І ти на це витратила таку нагоду? Придумала б щось важливіше.
--Ні, ти важливіший, майже прошепотіла. Лише про це можна було говорити, дивлячись у глибоку темінь неба, рахуючи зірки, коли тепло дотику гріє серце.
--Не бійся починати нове життя, -- збудить з задуми до болю рідний голос. – Ти заслуговуєш на нього, і воно буде кращим. Але вже без мене.
--Не кажи так. Я боюся цього життя і не хочу його без тебе, -- міцніше стискаю гарячі долоні.
--Щоб отримати щось нове, часом треба відмовлятися від старого,-- впевнений голос заповнює тишу останнього вечора. З неба падає зірка, і обоє загадують бажання, але вже про різне, таке неминуче.
Маленькая реклама - Комфортная продажа домов на кипре. Купи себе сказку.
7.06.2005
Твої очі
Ти дивишся на мене й мовчиш. Та я закриваю вуха від потоку слів, смішинок і гучного смутку, що виривається з твоїх очей. Правильно робиш, тобі не потрібні якісь банальні фрази. Ти просто мовчи, а я дивитимусь тобі в душу і все розумітиму. Не треба слів.
Як весняне небо прориває злива, ударяючи землю рясними краплями, так скотиться на твою щоку сльоза. Я не хочу твоїх сліз, вони обпалюють моє серце до глибоких ран.
Я зразу зрозуміла, що ти кидаєш мене. Ти ховав свої очі. Дивився в підлогу. Та хіба їх сховаєш? Твоя душа буде завжди відкрита для жорстокого світу. Ти її не сховаєш, як не сховав від мене своїх очей. Чомусь думала, що з`явилась на світ, лише щоб захищати тебе від лютого життя. Я не впоралась зі своєю місією?
