NatashaEfimenko5
Не в той час і не в тому місці
Часом буває: дивлюсь вгору – і нічого не бач, кричу про допомогу – і не чую власного голосу, плачу, а сльози не ллються. Тоді я розумію, що я є – і мене нема.
Часом буває: не розумію, хто я. Може, голуб, а може чорний ворон. Плачу, коли падає осіннє листя, і сміюсь, коли вмирає людина. Мабуть, я опинилась не в той час і не в тому місці.
Часом буває: хочу бачити, як ти страждаєш, хочу чути, як ти плачеш, мені боляче, коли ти мене пестиш. Ні, я не ненавиджу тебе, я люблю…
Знаєш, якщо життя таке жорстоке, то я відмовляюся від нього. Якщо серце викликає такий біль, то я вирву його з грудей.
Чекання
Він не подзвонив. Обіцяв, та не… Я чекала. Довго, довго… Все сиділа і дивилась. А він мовчав, мій телефон… Я не спала тої ночі, заридала. Знала, знала, що кінець… Більше його не побачу. Плачу, плачу… Вже не плачу. Знаю, треба так. Нехай… Хай усе йде, як іде. Далі… А я зупинюсь. Несила йти.
Не смітиме не кохати
Вона прокричала закляття і впала додолу, знесилена.
Прокинувся в поту. Ні, наснилося.. Жахи якісь. Перехрестився тричі.
Вона сиділа при світлі свічок і читала Чорну книгу, а на кладовищі ховали молодого хлопця. Усміхнулася: не смітиме більше не кохати її.
Мав би здогадатись
Вона була чудна дуже, Все казала дивні речі. Погляд кидала на мене. Руки в воду опускала – бризки тіло обпікали.
Зачинялась у кімнаті. Щось шептала про прокляття. Ніччю в зошиті писала фіолетовим чорнилом.
Не збагнув її я й досі. Сонце падало в обличчя, вона очі розкривала. Силкувалась їх не мружить: «Чи тепер здолаю сонце?»
Була як дитя маленьке. Світ не розуміла зовсім. Я казав їй про дитину, що у нас, здавалось, буде, про одруження казав. Подивилась враз на мене – Серце в грудях захололо. Стала як тигриця хижа. Що це трапилося з нею?..
Років два тепер минуло, як її уже не стало…
Сонце билось у віконце, упустила світ в квартирку. Унизу дорога людна. І стрибнула з підвіконня. Сонце падає у вічі: «Я тебе здолаю, світе!»
Вже лежала на асфальті. Кров на тілі багряніла. Погубила світ навколо – він, вона і їх дитя…
Я знайшов медичну картку. Вона хвора була дуже. СНІД Я мав би здогадатись…
Так хочеться бути з кимось
Мені все ті жахи сняться. Я біжу по полю боса. Зимно. Вітер дмуха в спину, розвіває білі коси. Вже стою я біля ями і дивлюся в даль незнану. Чую дивні голоси. Чую, як співає церква – на вечірню. Недалеко плаче річка, ударяючись об камінь. Подивилась я донизу… впали сльози на доріжку… Я лежу у ямі вогкій із відкритими очима. У руках палає свічка, ноги зв`язані шнурочком, а волосся – чорне-чорне, як і очі ті склянії.
Потім я була удома. Ніч просилася у хату. Я впустила ніч до себе. Слала чорне простирадло, запалила свічки чорні. Спала я в обіймах ночі. Спала, спала, та й не встала…
Знаєш, мені здається, що в житті я біжу по густому лісу сама. Натикаюся на дерева, гілки дряпають обличчя, руки…
А так хочеться бути з кимось.
Не забудь
Упаду додолу боса. Збагачу собою землю. Навесні прорву я землю прохолодними сльозами. Заряджусь промінням сонця. Проросту життям новітнім. І волошки голубії нагадають мої очі. З`являться на згадку тобі. Не забудь мене ніколи.
Бути собою
Не хотіла тої ночі. Не люблю тебе я більше. Легше просто не любити. Я тобі огидна? Знаю. Я собі огидна. Бридко. Бридко мені. Я не винна. Просто… я була собою. Краще була б кимось іншим чи не була зовсім. Прикро. Прикро йти з життя ніким. Ким би я хотіла бути? Будь-ким, лише не собою. Як помру, то стану ніччю, щоб приносить людям спокій. Спокій.. Як я його хочу. Хочу…Матиму. Бувай.
Нехай Бог мені простить
Мене мучило сумління. Я про це тобі казала, коли яму ми копали. Мені все ті жахи сняться. Я біжу сама по лісу. Кров на моїх босих ногах. І я плачу, плачу, плачу. Кров`ю. Вона очі роз`їдає. Вона всюди. Я – до річки. Мию ноги, руки, очі. Моє тіло все багряне. Не змивається провина… Я щоночі молю Бога про прощення. Плачу дуже. І молю. Ти теж моли.
Мені сняться кладовища. Мене Бог за все карає. Люди, ті, яких ми вбили за нещасних пару тисяч ставлять свічки на могилах – на моїй і на твоїй. Кайся, кайся… Й я покаюсь. Вчора я спалила гроші. Кров на них. І на мені. Піду я на постриг завтра. Нехай Бог мені простить.
Неможливого не буває!
Буяє зелень. Чути пісні веселих пташок. Милують око квіти, яскраво-зелена травичка, соковиті ягоди. Увагу привертає сім`я грибів. Недавно в цій чудовій сімейці відбулось поповнення. Батьки раділи народженню сина. Зацікавлено роззирається навкруги малюк.
--Тату, -- питає, -- а що це навкруги таке зелене? А що ото червоне, синє?
--То трава, а то квіти, -- відповідає батько.
--А що ото там літає?
--То птахи, --каже мати.
--І я теж хочу! – вередує малий.
-- Та ж грибочки не літають, -- дивується мати.
-- Ти ще не розумієш, що гриби не літають, це неможливо, розумієш, не-мож-ли-во!
--Я зрозумів, -- вдав малий, ніби відмовився від своєї мрії. Та все одно цілісінький день тільки про це й думав.
Ніч огорнула ліс. Грибочок не міг заснути, так йому кортіло політати. Згодом він вирішив: треба спробувати. І от він іде шукати найвищу квітку, щоб здійснити політ. Знайшов. Так-сяк виліз на неї і став готуватись до польоту. А тут раптом подув вітерець, підхопив грибочка високо-високо і поніс.
--Я лечу, лечу! – закричав радісно малюк.
Та не довго тривав політ. Вітер стих. Упав грибочок на землю, нам`яв собі боки. Та так трапилось, що вітер обніс його навколо знайомих дерев, роблячи величеньке коло, і повернув додому. Малий почував себе героєм. Адже мама казала, що гриби не літають, а він зміг. Тепер він упевнений, що неможливого не буває. Треба тільки чогось дуже захотіти!
