Щорс

 
  У 2009 р. український народ відзначає 65 річницю звільнення рідної землі від фашистських окупантів. Для того, щоб Україна стала вільною, було проведено сотні бойових операцій, результатом яких стала свобода.
  Найбільшою і найкровоп-ролитнішою була битва за Дніпро та Київ, яка тривала з серпня по грудень 1943р. Форсування Дніпра та взяття Києва зірвали план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою висмоктування сил Червоної армії. Відомо, що ця битва увійшла в історію війни проти фашизму як складова частина спільних зусиль нашого народу в здо­бутті Перемоги і стала завершенням корінного перелому у Другій світовій війні.
  Першими на землю Украї­ни ступили солдати 573 пол­ку 195—ї СД 1-ї гвардійської армії Південно - Західного фронту. До Дніпра радянські війська вийшли в кінці вересня 1943 на фронті понад 750 км. Наступальні операції за Дніпро та Київ здійснювались у два етапи. Перший - ЧернігІвсько-Полтавська операція що тривала з 26 серпня по ЗО вересня 1943р., метою якої було звільнення Лівобережної України і вихід до Дніпра. Другий - Київська стратегічна операція, що тривала з 12 жовтня по 23 грудня 1943 р.; метою якої був розгром Київського угрупування німців, визволення Києва, створен­ня стратегічного плацдарму для подальшого наступу. Слід зазначити, що всі етапи битви за Дніпро були кровопролитними. У 20 числах вересня розпочалось форсування річки. Перший плацдарм захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця вересня було захоплено вже 23 плацдарми. Бої за укріплення і розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну. На початку жовтня у дивізіях, що брали участь у боях, залишилось 20-30 % особового складу. «Двадцать пять тьісяч входит в воду, а вьіходит, на той стороне, три тьісячи, максимум пять, -згадував російський пись­менник Віктор Астаф'єв, який брав участь у форсу­ванні Дніпра. - Через пять -шесть дней все зто вспльї-вает Представляєте?» Пер­шими на форсування річки кидали бійців штрафних батальйонів та щойно мобілізо­ваних людей із звільнених територій, яких навіть часто не реєстрували як бійців військового підрозділу. Під страшним вогнем ворога наші воїни пливли на правий берег хто як міг: тримаючись за дошки, дерева, колоди, і гинули, гинули тисячами. Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів. Віктор Король, доктор історичних наук, спираючись на дослід­ження, називає вражаючі цифри втрат - від 417 тисяч до 1 мільйона загиблих. Такою ціною було оплачено битву за Дніпро і визволення Києва. За подвиги, здійснені в ході цієї операції, 2438 воїнів отрима­ли звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від загальної кількості людей, яким при­своєно це звання за роки війни війни). Серед них було 47 генералів, 1123 офіцери,1268 сержантів і солдатів. Серед тих, хто був удос­тоєний цієї високої нагороди, п'ятеро наших земляків. З 9 Героїв Радянського Союзу, що народились у нашому районі. 5 отримали це звання за форсування Дніпра. Серед них два офіцери: Лащенко Петро Миколайович, полковник, ко­мандир дивізії, уродженець с.Тур'я; Панчошний Трохим Андрійович, капітан, заступ­ник командира політчастини моторизованої бригади. На­родився в с.В.Щимель. Один сержант: Шматуха Петро Сидорович, народився в с.Гута Студенецька. Та двоє ря­дових солдат, які стали на захист Вітчизни у 1943 р. Це Плющ Олександр Васильович та Мелащенко Микола Володимирович. Вони були з числа тих, кого першими кинули на форсування річки. Звання Героя М.В. Мелащенко от­римав через місяць після призову - ЗО жовтня 1943 р. Це про таких, як вони. О.П. Довженко у своєму що­деннику в листопаді 1943 написав «в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян...   Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих.» А ще їх називали «піджачниками» за їх домашній одяг. За підрахунками українських істориків у вересні - жовтні 1943 р. при форсуванні Дніпра із майже 300 тисяч «піджачників» загинуло 250 - 270 тисяч. Двом нашим землякам пощастило залишитись в живих. Під час роботи в музеї мені довелось поспілкуватись з Миколою Володимировичем Мелащен-ком. Тоді, в середині 90 -х, у мене склалось враження, що він нібито стидається говорити про свій подвиг, про при­своєння звання. Можливо глибока рана, нанесена тоді, у 1943, презирством до тих, хто залишився на окупованій території, боліла в його душі все життя. Він був єдиним з 9 героїв, хто до кінця своїх днів прожив на своїй малій батьківщині, в с. Кучинівка.
  Вічна слава і пам'ять воїнам - Героям, хто своїми зраненими руками і душами подарував нам перемогу і свободу.

До сторіччя залишилось чотири роки