Кому, як не нам, землякам А.Рибакова, відомого російського письменника, говорити про його 100-річний ювілей?! У своєму «Романе-воспоминании» він згадує: «...до лета девятнадцатого года мы жили у дедушки, отца моей матери, в маленьком городке Сновске Черниговской губернии. Позже он был переименован в Щорс: в честь местного уроженца, героя гражданской войны...» «...Откуда взялся Сновск?.. Строили Роменскую железную дорогу, строили мост через реку Снов, от этой речки и поселок назвали Сновск...» «Дедушкин дом на Большой Алексеевской улице (ныне ул.Ленина) запомнился мне умиротворенной субботней тишиной, разительной в сравнении с базарной суетой будней...»  
А рядки з «Тяжелого песка»: «Возле города сосновый лес, целебный для людей вообще, а для легочников особенно, для них наш лес и наш сухой воздух - просто спасение. Тут же и речка с прекрасным песчаным пляжем. Райское место! Летом наезжали дачники из Чернигова, Киева, даже из Москвы и Петербурга...» - навіюють нам далекі приємні спогади, особливо тим, хто ще застав приїзд згадуваних дачників, курортні сезони у нашому Щорсі.
На жаль, в Інтернеті в численних біографічних матеріалах про А.Рибакова зовсім не згадується наше місто як місто його дитинства, тільки окремо іноді на сторінках про написання «Тяжелого песка», та й то, буває, дезінформуючи читача, мовляв, роман «оповідає про життя єврейської сім'ї в 1910-1940-х роках в одному з багатонаціональних містечок Західної України». Тож ми повинні самі компенсувати цю прогалину.
Письменник не тільки малим оббігав вулиці й провулки нашого містечка, а й переніс їх як пам'ять дитинства на сторінки своїх творів, і вже ми вслід за його пером йдемо по рідному місту: «...улица довольно широкая, по обе стороны деревянные домики с голубыми ставнями, деревянные заборы с крепкими воротами, палисадники, тополя...» («Тяжелый песок»), «Дорога на Носовку была покрыта облаками пыли...» («Кортик»),
Вулиці, які згадуються у творах А.Рибакова, - це відомі нам сьогодні вулиці Леніна (на той час - Велика Олексіївська), Р.Люксембург (Пісочна), Боженка (Прорізна). Але були ще у нього і вул.Госпітальна, Огородня... Можливо, хтось із старожилів знає, чи існували такі назви насправді?
У післямові «Діти 20-х років» Є.Старикової (1983 р.) до повістей «Кортик», «Бронзовая птица» читаємо: «Повесть «Кортик» написана А.Рыбаковым по воспоминаниям и впечатлениям собственного детства, протекавшего сначала в маленьком украинском городке под Черниговом, а с восьми лет - в Москве, на Арбате».
I ось вона - мить прощавання з містом дитинства, відомим кожному з нас, хто від'їжджає від нашої станції: «Поезд дернулся назад, лязгнул буферами и остановился. Потом он снова дернулся, на этот раз вперед, и, не останавливаясь, пошел, громыхая на стрелках и набирая скорость. Вот уже остались позади станционные огни... Серой лентой проносились неподвижные деревья, будки, пустые платформы... Прощай, Ревск!» (Розуміємо: Сновськ).
На сторінках творів проживали життя в м.Сновськ і герої з дійсності й вигадані - з письменницької уяви, різні за характерами й долями, зі своїми достоїнствами та недоліками, але їх загальна авторська характеристика була високою: «Население нашого города было смешанное, но дружное; жили в мире русские, украинцы, белорусы, евреи... А на железной дороге, в депо, работали поляки, высланные сюда после восстания 1863 года. В общем, население пестрое, но вражды, национальной розни - никакой!» («Тяжелый песок»),
  У рік 105-ї річниці з дня народження ще одного знаного земляка Натана Рахліна, чиє ім'я з 1997 року присвоєно нашій музичній школі, приємно згадати такі рядки А.Рибакова з «Тяжелого песка»: «Между прочим, у нас была своя знаменитость, известный дирижер - народный артист СССР. Иногда он навещал своих родителей, отдыхал у нас неделю-другую...  
Дирижер был не только нашей гордостью, он был нашей славой. Кто знал наш город? Никто, кроме его обитателей, окрестных жителей, дачников и областного начальства. А нашего дирижера знал весь Советский Союз. Чуть ли не каждый день по радио передавали концерты симфонического оркестра под управлением такого-то... И называли имя и фамилию нашего земляка-дирижера».
Збираючи матеріали до написання «Тяжелого песка», А.Рибаков приїжджає до міста свого дитинства: «Поехал в Щорс, остановился в Доме колхозника, дали мне единственную комнату с телефоном - писатель из Москвы! Небольшой полурусский-полуукраинский городок, те же два базара - старый и новый, я их помнил с детства, столовая возле станции, где задешево и вкусно можно пообедать наваристым борщом и бефстрогановом, пожарная каланча, вместительный дедушкин дом на Большой Алексеевской, теперь в нем горсовет, знакомые улочки и переулки, но живут здесь нове люди, от трехтысячного еврейского населения осталось двести человек».  
Маловідомо, що роман «Тяжелый песок» народжувався як твір про кохання під впливом не тільки романтичної історії любові молодого швейцарця і юної красуні-єврейки, дочки швеця з Сімферополя, а й під впливом власних почуттів письменника до майбутньої дружини Тетяни, з якою звела його доля у 1950 році, потім розвела на довгі роки й остаточно поєднала більш ніж через двадцять років потому.
Зі спогадів дружини А.Рибакова Тетяни, цитати з яких наведені В.Сапоном в газеті «Деснянська правда» від 28.12.2010 року (стаття «Важкий щорський пісок»), ми бачимо будинок дідуся й бабусі письменника таким, яким побачили його Рибакови в 1985 році: «У Щорсі ми знайомились із дідовим будинком. Одноповерховий, витягнутий у довжину, в кімнатах закладу - стандартні меблі, на стіні портрет Леніна, на іншій - портрет Горбачова - минуло кілька місяців, як він зійшов «на престол». Друкарські машинки, телефони. Уявити нині цей будинок жилим і теплим уже неможливо, все вивітрив казенний дух, але мені все одно цікаво подивитись на нього - все-таки рідний будинок Риба-кових».
У «Роман-воспоминании» згадується, що у Рибакових був іще один будинок: «При НЭПе дедушка снова завел скобяную торговлю и купил маленький домик на той же Алексеевской улице в дальнем ее конце». Хто може надати більш точні дані про його адресу?
Письменник згадував, як у 80-х роках в одному радгоспі до нього підійшов якийсь непривабливий чоловік, кивнув на його машину, щоб злітав на станцію за пляшкою.
- Ніколи, працювати треба.
- Працювати? Писати чи що?
- Так, писати.
- А що писати? Все вже написано.
Можливо, й правда, все вже написано, але наприкінці свого життя А.Рибаков, виїхавши в Америку, чекає від долі ще шість років для написання роману «Сны». Він натхненно й успішно працював, та після операції на серці прожив лише шість місяців. Похований в Москві на Кунцевському кладовищі.
А.Твардовський, відомий радянський поет, редактор журналу «Новый мир», одного разу сказав Рибакову: «Каждый писатель мечтает о своей главной книге, но не всякий, даже очень талантливый, ее создает, потому что не находит того, что должно послужить для нее материалом. Вы нашли свой золотой клад. Этот клад - ваша собственная жизнь».
А спогади письменника про місто дитинства Сновськ, потім Щорс, його людей, події, які відбувалися в ньому, - це невеличка, але яскрава частинка того «золотого скарбу» під назвою «життя», яке було плідно прожите нашим відомим земляком. І з далекого часу вустами його літературного героя, що народився й виріс у Сновську, звучить голос А.Рибакова: «Что вам сказать? Дым отечества... Все, как говорится, течет, все изменяется, уходят одни люди, приходят другие, и все же, если ты возвращаешься в город, где родился и вырос, он для тебя такой же, какой и был: дуют те же ветры, идут дожди - такие же самые дожди, и солнце светит - солнце твоего детства...»

На життєвому шляху кожного із нас чекають не лише успіхи й радощі. На жаль, вистачає невдач і проблем. I не кожному під силу подолати їх самотужки. Особливо тим, у кого за плечима нелегкий багаж прожитих років, обтяжений хворобами та самотністю. Для підтримки життєдіяльності та соціальної активності самотніх громадян, пенсіонерів, інвалідів і було створено відділення соціальної допомоги вдома.
Комфортно завжди там, де успіх, слава, здоров'я та сила, а звідти, де мешкають старість, хвороби і самота, хочеться щодуху втікати. І тікають, але не всі. Серед тих, хто залишився, ті, чия професія називається соціальний працівник. Всі соцпрацівники в минулому люди різні за фахом, освітою, віком, але їхня роль і суспільна місія набагато значиміші, бо знайти підхід до людини, котра пережила війну, голод, самотність, прийняти її проблеми - завдання під силу лише небайдужому.
Нині, у відділенні трудяться 57 соц-працівників (48 - у сільській місцевості та 9 - по Щорсу). Вони обслуговують 725 одиноких непраце-здатних громадян, із них - 19 інвалідів Великої Вітчизняної війни. Біля витоків цієї справи були люди, котрі вже понад 20 років трудяться в територіальному центрі: Н.А. Атрощенко (с.Рогізки), Л.А. Глад-ченко ( с.Петрівка), К.П. Кушнір (с.Тихонович^, Е.З. Литвин (с.Іванівка), Т.П. Меська (с.В.Щимель), Л.А. Мягка (с.Ти-хоновичі), С.М. Герасимова (м.Щорс), Н.В. Пусь (м.Щорс).
На обслуговуванні кожного соціального працівника від 6 до 13 одиноких людей, яких доводиться відвідувати не менше двох разів на тиждень, лежачих хворих - щоденно. Часто буває, що представник нашої служби - єдина людина, яка навідується до стареньких.
Сьогодні територіальний центр надає (згідно з договорами) індивідуальний пакет послуг кожному клієнту відповідно до його потреб. Всього надається більше 50 видів послуг, їхня кількість постійно розширюється.
Щодня соціальні працівники приходять до своїх дідусів і бабусь, приносять товари першої необхідності, викликають лікаря (за потребою), доставляють ліки, продукти харчування, прибирають у квартирі. А ще - пишуть листи родичам, оформляють субсидії, допомагають у копанні, садінні та збиранні врожаю на городі, заготовляють овочі на зиму. Словом, допомагають зробити одиноким людям похилого віку все те, що самим їм зробити вже не під силу.
У зимові місяці працівники відділення соціальної допомоги вдома намагаються частіше відвідувати одиноких та немічних, забезпечуючи їх усім необхідним, турбуючись, аби в їхніх квартирах і домівках було тепло й затишно, даруючи часточку тепла свого серця. Наші соціальні працівники навіть вірші вміють писати. Ось які теплі слова любові подарувала своїм підопічним наша колега Людмила Левданська. Вони є свідченням щирого, сердечного ставлення до тих, хто чекає на людське тепло.
Зафиксировать наилучшие моменты из жизни, помогут фотоаппараты canon, которые предоставляют наши друзья.

Дорогие мои старички!
Так всех вас я любя называю.
Для меня все вы стали близки
И за вас я переживаю.
Я хочу, чтоб все было у вас,
Отошли от вас беды, печали,
Я приду к вам в любой день и час,
Только б вы меня ждали.
Буду вместе я с вами делить
И невзгоды ваши, и ненастье,
Чтобы вы могли спокойно жить
И пришло к вам на закате счастье...