Singh Pakar

Синг Пакар - "Не забув"

Знайома мелодія мобільного сповістила про смс-ку, вивівши таким чином її із задуми. «Gumdgtjijgmg» - усе, що змогла прочитати… «І тобі доброго дня! Нічогісінько не розумію, але спасибі»…- такою була відповідь в Індію. Так, саме туди, в далекий індійський штат Пенджаб. «Ти дотримав слова, Пакар, сповістив, що вже вдома. Давай подякуємо моєму і твоєму Богам за те, що допомогли тобі». Пригадала, як принесла в лікарняну палату дерев’яний хрестик із маленьким блискучим металевим розп’яттям Ісуса. Він глянув на неї здивовано, обережно взяв його в долоні, підніс до вуст, поцілував, і за мить розп’яття вже було на грудях. Ще раз доторкнувся до нього на диво довгими смаглявими пальцями, вдячно підвів на неї очі. Цей щирий погляд вона бачить уже не вперше. - Сикх, - показав на себе пальцем (це вже пізніше з Інтернету вона дізналася, що сикхізм – релігія, яка виникла саме в Пенджабі, і проголошує рівність усіх людей, незалежно від рівня достатку, кольору шкіри тощо. Усі люди брати – девіз сикхів). А тоді, вперше… як же було тоді? Чоловіка поклали в лікарню, і, чекаючи, доки лікар огляне його, вона мимоволі обвела палату поглядом. Увагу привернула дивна істота на ліжку в кутку. «Треба ж так! – подумала. – Чому він такий чорний і худий? Хто це?» Питання готове було зірватися з вуст, та зараз було не до цього.
Спонсор статьи:http://pdd.irr.ru/, сайт на котором Вы всегда с лёгкостью можете найти и скачать правила дорожного движения, экзаменационные билеты пдд 2010, а так же ознакомиться он-лайн.
А незнайомець, блимнувши вугільно-чорними смутними очима, щільніше закутався в ковдру (хоч у палаті не було холодно - літо ж!) і відвернувся до стіни. За кілька днів вона вже знала, що звуть його Пакар Сингх. Прагнучи потрапити в Німеччину на заробітки, з Делі до Москви дістався літаком. Потім - подорож через Україну автомобілем. Перевізники, спокусившись, узяли не лише плату за роботу, а відібрали все, що було - готівку, документи, навіть обручку золоту зняли. Подорожуючих було тридцять двоє. Важко зрозуміти, що трапилось потім, але Пакар залишився сам. Близько двох тижнів блукав партизанськими лісовими стежками (пізніше, гортаючи подаровану йому «Чернігівщину» і натрапивши на фото єлінських лісів, засміявся і показав пальцем: «Був тут!») Але тоді було не до сміху… Їв траву, листя, якісь ягоди, запивав річковою або болотною водою. Голодний, знесилений, хворий, лежав без тями, коли на нього нарешті натрапили прикордонники. Так він опинився в реанімації невеличкого районного містечка. Незабаром Пакара перевели до загальної палати. А не розповісти дещо про її мешканців – це, власне, нічого не сказати про людські стосунки. Кажу «палата № 3» - на думку спадає чеховська № 6. Доля дійсно інколи жартує над людьми… Чому? Судіть самі – тут зустрілися той, хто незаконно перетинав український кордон, і той, хто інколи таким допомагав, вказуючи потаємні лісові стежки; той, хто близько тридцяти років (зі своїх п’ятдесяти) провів у місцях віддалених, і той, хто йому туди кілька разів допомагав потрапити (майор міліції, якому близько вісімдесяти). Вони інколи колюче жартували один над одним. Але цих людей об’єднало одне: поступово почали забувати про свої болячки, бо бачили, що «індусові» - набагато гірше. Він опинився в чужій країні (про яку взагалі раніше не чув), не маючи грошей, не знаючи мови. Його рідні уяви не мали зараз, де він і що з ним. До нього ніхто не приходив, якщо не брати до уваги випадкових візитів прикордонників, яким треба було оформляти якісь папери і які чомусь ніколи не здогадувалися, що до хворого не йдуть із порожніми руками… А ось той, хто сидів, і той, хто судив, той, хто блукав лісом, і той, хто в ньому жив, ділилися майже всім. Дуже швидко вияснили, що в Індії теж гонять смачний самогон із рису або апельсинів. Наперебій розповідали їй про те, що якось дідуся прийшли провідати внучата, а в «індуса», коли побачив їх, скотилася по обличчю сльоза, яку вони встигли помітити, перш ніж він відвернувся до стіни. Отже, в нього теж є діти? Вдалося зрозуміти, що аж троє – одинадцятирічний син і двоє чотирирічних хлопчиків-близнюків. Пакар не відмовлявся, коли його пригощали. Ділився сам. Навіть знав уже, де можна потайки палити, аби не сварилися лікарі. Але сум з його обличчя так і не спадав. Якось увечері, коли вона перебувала в палаті, у сумочці озвався мобільний. І раптом її осяяло: а може, в нього дома є телефон? Адже він не бачився з рідними більше двох місяців! Пакар швидко зрозумів, чого вона хоче, миттєво на папірці записав номер. Та у відповідь почулося: «Ви не можете подзвонити по цьому номеру»… Але ж п’ять пар очей невідривно слідкують за нею, мовчки просячи: зроби щось! Гарячково шукала вихід. Код тієї далекої Індії… На допомогу приходить син – майже за сотню кілометрів звідси знаходить в Інтернеті потрібну цифру, якої чомусь не змогли чи не захотіли повідомити з телекому. І ось знову набирається дуже довгий номер…У цей час хтось шипить на медсестричку, яка хотіла зайти в палату, хтось щільніше причиняє двері, заніміло чекають, майже не дихаючи…кілька секунд усім здалися вічністю. Раптом руки Пакара затремтіли, однією тримав телефончик, іншою хапався то за серце, то за голову. У надзвичайній тиші почувся чийсь голос. У ту хвилину всі думали про одне: тільки б не перервався зв’язок! Простуючи темними вулицями додому, бачила перед собою стулені долоні, притиснуті до серця, і схилену на них голову. Як тепло він дякував! Блищали сльози на очах і в нього, і в тих, хто за цим спостерігав. І не було тут засуджених чи ментів. Були – люди… А в дорозі знову почула дзвінок – вже з Індії. Добре, що була ніч і ніхто не чув! Дві жінки намагалися щось гарячково сказати одна одній. Ніхто нікого не розумів, але в обох на душі стало тепло. Наступного дня чоловік заборонив носити в палату телефон. «Він же – порушник закону і знаходиться під слідством! Йому навіть виходити не дозволяють». Помітив, що після її приходу біля лікарні зупиняється одне і те ж авто зі співробітником служби безпеки. Маленьке місто – майже всі усіх знають. Вона не послухалася. А в палаті весело заспокоювали: «Ми всі будемо носити тобі передачі». Навіть старий майор не змовчав: «Не бійся, ніхто зараз нікому не потрібен». «Та я ж не красти іноземця збираюся і не вивозити з країни таємно». А чути рідних він має право. Людське. Хвилина телефонної розмови зробила людину зовсім іншою! Він навчився посміхатися. І нехай над нею жартували на роботі, і нехай грошей було обмаль, та щодня в обідню перерву вона простувала в лікарню. Бо інколи ще задовго до обіду лунало знайоме дитяче ламаною російською: «Привйет-привйет!» Відповідала тими ж словами. Ледве встигала ввійти в палату, як викликала Індія. Потім він просив зачекати ще п’ять хвилин, бо дзвонив брат з Дубаї (той – на заробітках в Еміратах). І так щодня. Вже й на роботі, побачивши, що теплий светр сина перекочував у лікарню, почали допомагати. Хтось принесе теплі речі («неси своєму індусові, щоб не замерз при +25»), хтось грошенят підсуне («купи йому тропічний сік, щоб не забув, якого смаку банани»), хтось принесе щось смачненьке з дому («нехай попробує, як ми готувати вміємо»)… І на прізвисько «мати Тереза» вже ображатися не могла. Якби хтось сторонній бачив, як вони розмовляли між собою, довго сміявся б – неначе глуха з німим. Кілька слів німецькою, кілька – російською, решта – жестами або малюнками на папері. Але за деякий час на пропозицію добавити домашнього супчику весело відповідав: «Трошкі». Дідусь-лісовик хитро коментував: «Лий йому більше, зроби вигляд, що не розумієш, хай поправляється». І в лікарню готувалася вечеря не тільки на чоловіка, а на всю палату. Пізніше його почали водили на стадіон, що поруч з лікарнею, в сусідній магазинчик, де він розсмішив продавщицю. На питання, якої ковбаси їм відрізати, Пакар показав роги і заперечно похитав головою. Пригадали, що корова в Індії – священна тварина і такого м’яса там не їдять. Одного разу з’явилася в лікарні, а індієць чомусь посмутнілий, не посміхається радісно, як завжди. «Ти недобре себе почуваєш?» - спитала. А він кривиться і мовчки показує на ліжко, де раніше лежав чоловік. Білизна була прибрана, ковдра згорнута – виписали. «Злякався, що ходити більше не будеш, - пояснив дідусь. А той, з тридцятирічним «стажем», відразу попросив: «Поміняй мені гроші, - і простяг сотню доларів. – Принесеш завтра». Потім були цигарки, якісь довідки… «Не вигадуйте, не морочте мені голови, я й так приходитиму». Ходила. Випрала сорочку так, щоб ніхто не бачив. Показав, що заважає щетина на обличчі, принесла знаряддя для гоління – помолодшав. Аж прикордонники, знову з’явившись, позаздрили: «Ого! А де борода? За нами б так доглядали, як за іноземцем!» Потім був невеличкий пікнік у лісі біля озера поруч з лікарнею, де «індус» усім розповідав, які ростуть в Індії дерева і які величезні у них гриби. Вже ніхто особливо не слідкував за ним, знали – повернеться. І ось сповістили, що завтра його забирають прикордонники. Суду не буде – вів себе іноземець пристойно, не тікав, слухався лікарів. Документи в Києві вже майже оформлені. Але два тижні адмінарешту треба відбути. Сказали це після того, як він уже поговорив зі своїми. Приходить вона додому ввечері з роботи, на ганку – гості. Той, зі «стажем», якого вранці відправили в область на консультацію і поклали там доліковуватися, приїхав, аби показати Пакару, де живуть його друзі. Пішли, не питаючись, вирішили, що до десятої встигнуть повернутися. Індієць не зайшов до кімнати (сидів на ганку), доки не повернувся чоловік з роботи. Була вечеря з пельменями і сміхом, було питання, чи не коров’яче м’ясо в пельменях. Була не досить зрозуміла розповідь про індійську кішку, яка теж любить молоко. Отримав ще один подарунок – диск із його ж фото, краєвидами міста і околиць, записами наших пісень. Хай дізнаються хоч трошки, яка вона є – Україна, що стала для індійця місцем одного з найтяжчих випробувань і місцем спасіння. Повернулися в лікарню за мить до того, коли медсестри вже готувалися сповістити прикордонників, що дивного пацієнта вже нема. Пощастило! Вранці згадала – він же так і не сповістив домашніх, що дзвонити вже не буде. Поспіхом вдягнулася – і на вокзал. З мосту спускався Пакар у супроводі прикордонника. Побачивши її, так розхвилювався, що навіть через незвичайну для нас природну смаглявість стало помітно – блідий. «Дозволь йому ще раз подзвонити додому», - звернулася до прикордонника. «Не можна, я на службі». «А ти відійди, ніби не бачиш». Дивно, але послухався… На щастя, Індія відповіла миттєво. А потім – знову долоні до серця і сльози на очах. І ось тепер смс. Значить, не забув. До Німеччини так і не дібрався. Півроку – Ужгород, Угорщина, нарешті – Італія. Чому не Індія?.. А діти й зараз інколи говорять їй: «Привйет!»