MarinaKutsenko2
|
*** И я возвратилась, Чтобы так же уйти, Может, это и глупо, Но мне не было жалко, И глаза превратились В две горячих свечи, И меня повели По осеннему парку. Наметало листвы, И ложилось на карту Столько новой земли, И воды, и асфальта, Не имело значенья, Что изменится завтра, Сколько будет дорог – Все смогу, что должна: Неземное свеченье Загорается жарко В каждой капле заката, В каждом блике окна. *** я – навпіл: чорне і біле – банально. скажу: завтра, що це змінило?— так само. сьогодні туман. мої очі лимонно-сірі. невже це назавжди? чекаю чогось – воно чорне чи біле?—
|
*** мамо! все оживає, і я оживу, і знов порину в свою весну, і хай не кажуть мені тоді: весна не вічна. мамо! все розлилося – і я попливу у колір повені і неба, в глибінь, забувши вже навік: весна не вічна. мамо! трава торішня полиняла, трава торішня почорніла, і обгорілі горобини – зів´ялим попелом… весна не вічна, мамо! і буде тільки тихий блиск в затопленому небом лузі, і дух конвалій – ти ж так любиш, і буде тільки… весна не вічна, весна – не вічна.
ТАК ЛЕГКО у серпанку серпневої тиші легко дихати сонячним променем, легко прощатися з тим, що не вернеться, і легко прощати того, хто не знає. так просто втрачати в собі прохолодне літо колишньої душі. у серпанку серпневої тиші, такому прозорому… в дзюрчанні цвіркунів – тонути, тонути, танути – в зеленому. і літо обманює вигаданою спекою, усміхнутою стежкою – в осінь. так просто… павутинкою на обличчі – не сльозою, туманом над річкою – стало димом.
|
ведение бухгалтерии компаний
