Romantik
Романтик, закоханий у життя
85 років - багато чи мало? Це залежить від того, як свій вік сприймає сама людина, адже у 18 можна почуватися стариком, а у 85- юнаком. В.О. Недзвецький саме з останніх. Цьогорічний лютий буде у нього вісімдесят шостим, а Владислав Олександрович усе ще молодий і енергійний романтик, попри непросте й многотрудне життя...
Доля була до нього не дуже ласкавою. Хоча починалося все так добре: польська родина інженера-механіка шляхів сполучення Олександра Францевича Недзвецького і його дружини Кон- станції Михайлівни мешкала в Петербурзі, тож для чотирьох дітей відкривалися широкі можливості. Дбали про всебічний розвиток синів та дочок і згодом, проживаючи в Білорусії. До 5 класу Владислав навчався у польській школі м.Гомеля, а в музичній опановував гру на піаніно, акордеоні, гітарі, трубі.
Йому, найменшому в сім'ї, було десять років, коли осиротів. Однак усі четверо дітей зберегли той стрижень, ту основу, що заклали батьки. Старший брат Станіслав пішов татовим шляхом. Залізничник у Західній Україні, воював, а після війни у Сибіру був парторгом на великому підприємстві. Сестра Гелена рано пішла з життя. А життя Софії склалося щасливо. Владислав мріяв про море. Але реалії були іншими: лише власній наполегливості завдячував тим. що у 1941 році став першим у Радянському Союзі вісімнадцятирічним машиністом паровоза.
У перші дні війни прийшов на призивний пункт, попросився на флот. Однак офіцер підійшов до прохання із практичного боку: на морі тебе півроку всьому вчити потрібно, а для залізниці ти вже готовий спеціаліст. Колії привели його паровоз на Приволзьку ділянку залізниці, у саме сталінградське пекло.
- Ні, я не стріляв, але не злічити скільки ворожих бомб летіло на ешелони, що я водив, - пригадує Владислав Олександрович. - По три-чотири доби в депо не повертався. Іноді мене вважали загиблим, але повертався, щоб отримати свою нар- комівську норму: на добу 400 грамів хліба, 50 грамів жиру й тютюн. Потім було Саратівське депо.
Уже повернувшись до Щорса, В.О. Недзвецький не раз був свідком бомбардувань залізничної станції. Найбільше з них відбулося 18-19 липня вже 1944 року коли на станції скупчилося багато составів із боєприпасами: готувалася операція «Багратіон» - по визволенню Білорусії. Про ті трагічні події у Щорсі нагадують численні могили мирних жителів на кладовищі, що біля Коржівського ринку.
Поступово країна поверталася до мирного життя. Здобувши Перемогу у війні, люди прагнули миру який цінували за великі й малі радощі. Владислав Олександрович мав кохану дружину (її походження польсько-єврейське), донечку. Роботу начальником школи машиністів паровозів поєднував із захопленням футболом, лижами, парусним спортом і радіолюбительством (він і досі щодня виходить в ефір із власними позивними). Мріялось про більш живу, активну, а не адміністративну роботу.
Але доля готувала чергове випробування: на одній із проміжних станцій вагоном роздавило плече. Нещастя сталося о другій ночі й лише опівдні його привезли до Щорса на операцію. А вночі фельдшер без наркозу намагався зробити все можливе. Руку врятувати не вдалося. Однак природній оптимізм і тут переміг: ще в лікарні Владислав Олександрович навчився писати лівою. Згодом креслення, виконані студентом спочатку технікуму, а потім і інституту, вирізняли серед кращих.
Такими ж доступними залишилися для Владислава Олександровича й інші радощі життя. Його свекор М.О. Раєвський (за словами зятя - музикант, мідник, мисливець) долучив до полювання та рибальства. І наступні покоління мужчин сім'ї Недзвецьких також пристрасні природолюби.
Владислав Олександрович пишається своїми трьома дітьми, сімома онуками й шістьма правнуками (жаль, що дружина Зоя не дожила до цих щасливих днів). Оскільки за традицією в родині імена повторюються із покоління в покоління, є у нього онук - повний його тезко. Старша донька Раїса, вийшла заміж за однокурсника - білоруса Івана, також студента Білоруського інституту інженерів залізниці. Поки вони будували ВАМ, де не раз побував Владислав Олександрович (він і досі зберігає символічний останній костиль магістралі), їх доньок ростили й виховували у Щорсі дідусь із бабусею (їх почесно називали: тато-дід та мама-баба). Зараз сім'я мешкає в Москві. Одна онучка разом із чоловіком-вірменом викладають у Московському державному університеті, а інша вийшла заміж за німця і живе в Німеччині.
Середульший син Олександр втілив мрію свого батька - він моряк, щоправда, тепер уже осідлий. Живе в місті Паланга (Литва), працює у міжнародній морській кампанії, багато подорожує у справах. А дружина - його колишня однокласниця, з якою виростили двох доньок і сина. Також із однокласницею одружився і молодший син Євген. По закінченні Калінінградського інституту рибного господарства (не без батькової поради обрав спеціальність іхтіолога) вивчав підводний світ світового океану. Зараз мешкає в Калінінграді. Разом із дружиною порадували дідуся двома онуками. Усіми ними пишається, показує фотографії.
Попри обмежені можливості, Владислав Олександрович усе життя згуртовує навколо себе тих, кого кличе романтика пригод, героїка патріотизму. І досі на його столі лежить карта ріки Снов. Це разом із підлітками - членами клубу «Юний патріот» вони заносили до неї глибини й повороти річки, долаючи на парусно-моторній шхуні «Аркадій Гайдар» відстань від Щорса до хутора Коровного. Ходили під парусами, на веслах, з двигуном. Із арктичного училища їм прислали справжню морську форму! Тож не дивно, що моряком став Віктор Лахадинов, а Микола Клюсовець - радистом. Зараз Владислав Олександрович мріє про наступну літню подорож до Коровного по Снову У тому ж клубі «Юний патріот» також на базі районного Будинку піонерів багато років діяв гурток радіолюбителів. В.О. Недзвецький навчив багатьох у Морзянці чути улюблені звуки мелодій. На кухні в квартирі Владислава Олександровича ціла радіорубка. Тут же стіни завішані грамотами, дипломами почесного радиста СРСР Уперше з власними позивними вийшов в ефір у 1959 році. Перший радіозв'язок провів телеграфом, діставшись Америки. До речі, під час роботи в ефірі йому не раз пригодилися ще дитячі знання польської мови...
Уже онуки спробували докопатися до родового коріння. Як вдалося з'ясувати, рід Недзвецьких має витоки з польської шляхти. Сам Владислав Олександрович ставиться до цього з долею здорового скепсису. Йому по духу ближча та епоха, в якій прожив кращі роки. Тому досі він не припиняє брати активну участь у патріотичному вихованні молоді, веде активну пошукову роботу. Доки не похований останній загиблий солдат, доти війну не можна вважати закінченого, - міркує В.О. Недзвецький. - Я би ще уточнив: не повинно бути жодної безіменної могили. А в нашому районі їх іще багато. Ми маємо знати імена тих, хто боронив нашу землю в 1941 році, хто поліг, визволяючи в 1943-му. На старому кладовищі стоїть пам'ятник загиблим, а на ньому - жодного прізвища. У Старих Боровичах із 93 невідомих солдатів Владислав Олександрович зумів встановити імена 72. Виявилося, що всі ці роки рідні загиблого О.Г. Шедька жили в сусідній Городні...
В Україні видано 12 томів «Книги пам'яті України», куди занесені імена всіх загиблих солдатів, офіцерів, партизанів, розстріляних мирних жителів. Нині покійний В.Д. Дра- гунов на основі архівних документів військових частин і госпіталів досліджував історію боїв 1941-1943 рр. на території Чернігівщини. Я також користуюся виданими ним книгами, - говорить В.О. Недзвецький. Попри його шанований вік, Владислава Олександровича важко застати вдома. Активна робота в президії районної ради ветеранів, широке коло друзів, традиційна парильня. А Новий 2009 рік він зустрічав у Москві. Скучив за дітьми й онуками, а найбільше - за правнучком, якому заздалегідь придбав іграшкову залізницю. Щороку він вирушає в мандри: у Прибалтиці насолоджується морем, у Калінінграді - риболовлею. І скрізь йому раді його численні родичі. Бо для них він не лише старійшина роду - батько й дідусь, а, перш за все друг, здатний розділити будь-які захоплення, мандри.
Тож 85 років - це багато чи мало?..
Поздравляем с эти юбилеем и хочется напомнить, что на Щорском СТО всегда есть запчасти на Citroen и это радует. Даже фаркоп на Citroen C4, который у меня уже пару лет, нашёл у этих ребят. Установили быстро и недорого.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора й із архіву В.О. Недзвецького.
