Olena Bushtrook
<<Хто шукає, той знаходить>>, - вважає вчитель англійської мови Щорської гімназії Олена Буштрук
Восени минулого року Олена Іванівна побувала в Америці, а до цього вона двічі перемагала в регіональних конкурсах, отримала подарунки для школи -комп'ютер, сканер, принтер, факс, 22 томи світової енциклопедії англійською мовою, багато художньої літератури. Найкращим призом стало ,семитижневе стажування в США.
Сьогодні вона - героїня цієї публікації і охоче розповідає своїм колегам про програму педагогічної майстерності і досягнень учителів шкіл Євразії та Південної Азії (TEA), програму Бюро у справах освіти та культури Державного департаменту США, адміністровану Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) - неприбутковою організацією з центральним офісом у Вашингтоні. Програма TEA надає унікальну можливість вчителям загальноосвітніх шкіл (5-11 класів) Євразії та Південної Азії поглибити ком-петентність у предметах, які вони викладають, покращити навички викладання, дізнатись більше про США.
Наша майстерна англічанка твердо переконана: програма підвищення кваліфікації містить академічне навчання та інтенсивний тренінг з методів викладання, написання навчального плану, стратегій викладання в умовах рідних країн учасників, лідерства в освіті, а також навчання роботи в мережі Інтернет і електронної обробки текстів для їх використання у процесі викладання. Програма також містить 3-тижневе стажування у середній школі з метою активної співпраці учасників з американськими колегами та учнями й пропонує учасникам культурну програму та академічну підтримку. До речі, учасники відбираються шляхом відкритого конкурсу.
Словом, подальша розповідь щорської вчительки, яка перелетіла океан, нас вразила щирістю, творчим піднесенням, коли хочете - одержимістю. Ось вона.
- Моя подорож до Америки почалася з Києва. Нас, переможців програми TEA, було 18 учителів. Перша група,8 чоловік, їздила влітку, друга-восени. Коли в офісі IREX я дізналася вперше, що їдемо до штату Алабама, правду кажучи, засмутилася. А коли сказали, що в містечку, в якому будемо жити, немає громадського транспорту, настрій зовсім пропав. Але що робити? Даремному коню взуби не заглядають. Навіть не стала шукати інформацію про цей штат і місто. Летіла літаком уперше в житті, отож перельоту дуже боялася. Дуже-навіть не те слово. А коли летіли над Атлантичним океаном і почало трохи трусити, а стюарди відразу посідали в крісла і попристібалися, подумала : «Ну, ось і все. Доліталась. І ніхто не дізнається....» Але Бог милував.
На месте можно было бы недорого купить маракасы, а теперь придётся ехать за ними в Москву.
У Вашингтоні установча конференція тривала 4 дні. Нам розповідали про програму, морально готували до «сюрпризів», з якими ми можемо зіткнутися, пояснювали, чим американці відрізняються від нас і т.д. Після обіду - екскурсії містом. Звичайно, за цей час багато не побачиш, але біля Капітолія фотографувалися, на сходах меморіалу Лінкольна посиділи і за грати, якими огороджений парк навколо Білого Дому, потрималися.
На цій конференції в мене був перший «культурний шок». Коли почала виступати вчителька зі штату Алабама, однієї з шкіл, де ми мали проходити практику, я багато чого не розуміла. І хоча нас попередили, що самі американці з північних штатів не завжди розуміють жителів південних штатів, легше мені від цього не було. На щастя, мої острахи були марні. Я чудово розуміла жителів містечка Хантсвіл. А коли спілкувалася з дітьми молодших класів, вони мене запитали: «А звідки Ви?». «З України. Ця країна знаходиться у Європі», - відповідаю. «А ми думали: просто з іншого штату, ви говорите з акцентом». Для мене це був найкращий комплімент.
Після установчої конференції групи роз'їхалися до різних штатів. Хантсвіл зустрів нас дуже теплою і вологою погодою. До речі , під час нашого перебування в місті, вдень стояла така спека, що ми до кінця жовтня ходили в футболках).
Прилетіли ми увечері, отож усіх відразу запросили на вечерю в китайський ресторан. Вхід - 9 доларів і вибирай, що хочеш, скільки хочеш, бо самообслуговування, і сиди -скільки забажаєш. Вибір - очі розбігаються. Брала по одному шматочку, щоб більше спробувати. Тепер я маю уяву, які на смак мідії смажені, бо сирі так і не змогла піднести до рота, жаб'ячі стегенця, краби, маленькі восьминоги. Усього не перерахуєш, бо одного і того ж м'яса, але під різними соусами і способами приготування, видів 5-6.
Жили ми у студентському гуртожитку в студмістечку. Це триповерхові будинки, на кожному поверсі 4 квартири. У кожній квартирі - З спальні, загальна кухня і вітальня, 2 ванні кімнати. На трьох студентів - телевізор, холодильник, ноутбук, телефон. У сусідньому будинку - пральня з машинами-автоматами, одне прання коштує 70 центів.
Видали нам чималу стипендію, дали телефонні картки на 10 доларів, додаткові гроші на їжу, картку на ЗО обідів і картку на придбання книжок.
Заняття починалися о 8-30 і до 15-16 години з годинною перервою на обід. До речі, американці дуже пунктуальні. У них кажуть, якщо ти прийшов за 5-10 хвилин до початку, ти прийшов вчасно, якщо точно в призначений час - ти запізнився. Викладачі були дуже досвідчені, тому на парах було дуже цікаво.
Через 3 тижні навчань поїхали ми до різних шкіл на практику. Я потрапила в середню школу - Академію природничих наук та іноземних мов. Звичайна школа з довгими коридорами, на стінах можна побачити вивішені вчителями творчі роботи учнів. На дверях кожного класу - вузьке віконечко, в яке може будь-хто подивитися і побачити, що робиться в класі. Дуже велику увагу у цій школі надають груповій роботі, тому і діти сидять по четверо за партами. Завдання для груп різні: одні читають, інші - пишуть, третя група пішла сіла на килим, одягла навушники й щось слухає, четверта - працює з учителем. І не можу сказати, щоб був сильний гамір -робоча обстановка. Діти просто звикли до такої роботи. Уроки починаються о 8 годині, до 8-30 діти читають, хто що хоче. На початку першого уроку включається шкільне радіо, і всі учні разом з вчителями промовляють клятву прапору. Таких перерв, як у нас, в цій школі нема. Просто по закінченню уроку діти беруть підручники і переходять до іншого класу, а у молодших школярів один урок плавно переходить у інший. Одна година на обід, і потім знову уроки чи інші заходи.
Кожний день у дітей - 1 година фізкультури. Покарання теж цікаві. За незначну провину, після трьох попереджень, можна отримати «мовчазний сніданок». Будеш сидіти окремо за сніданком, і ніхто з тобою не має права говорити. І за цим буде спостерігати черговий учитель. А якщо провина «серйозна» - будеш сидіти сам у кімнаті в той час, коли твої однокласники беруть участь у цікавому позакласному заході. Можеш читати, можеш нічого не робити, тільки спостерігати через вікно, як весело твоїм друзям. І знаєте, діти бояться таких покарань. Цікаво, як би наші учні реагували на «мовчазні сніданки»?
Під час перебування у цій школі я побачила, як проходив тиждень боротьби з наркотиками. Крім бесід, агітбригад була така цікавинка. У перший день всі діти отримали червону стрічку з різними написами. На моїй стрічці були такі слова: «Ти надто хороший, щоб робити це». На другий день всі учні і вчителі прийшли у червоному одязі, на третій день - всі ходили у шкарпетках. Наступного дня всі одягнулися задом наперед.
У кожному класі комп'ютер, проектор, в школі є апарат, який ламінує папір (документ) будь-якого розміру, на іншому апараті вчителі самі виготовляють наочності для проектора. Крім того, кожний рік учителю видаються гроші на придбання канцтоварів. У цій школі - це 300 доларів. У інших - більше.
Моя вчителька викладала англійську мову і природознавство. У кабінеті природознавства я побачила на підлозі багато ящиків розміром з півстола. Виявилося, ця школа є учасником державної учбової програми, і школі кожний рік видаються 18 таких ящиків з роздатковим матеріалом для вивчення природознавства. Тут є все для проведення дослідів -від колб до різних видів ґрунтів. Тільки вчись.
У суботу і неділю ми не вчилися. Хоча наша група, яка їздила влітку, працювала і в суботу. Нас возили на екскурсії, або сім'ї, до яких ми були «прикріплені», брали нас до себе і розважали за своєю програмою. Побували ми і в ботанічному саду, і у космічному центрі, і в підземних печерах, і різних музеях, і в акваріумі. Вражень і спогадів - море.
Раніше дивувалась, коли чула: «Так стомилась, день ходила по магазинах!». Ну що можна день робити у магазині?! Виявляється, є що. Тільки в Америці я зрозуміла, що таке справжній шопінг. Бувало, за 6 годин не все купиш. Тепер уявляю, що має на увазі мій американський друг, коли каже, що у неділю їде робити покупки.
Пам'ятаєте, як я розхвилювалася, дізнавшись, що у містечку Хантсвіл немає громадського транспорту. Так-от. Громадського транспорту немає, бо їздять всі на своїх авто. Спочатку дивувалась, що такі чисті вулиці. А кому кидати сміття? Пішоходів майже нема. Якось їдемо до наших хазяїв додому, а біля будинку сусідів 3 машини. Я й кажу: «У ваших сусідів, мабуть, гості сьогодні». Виявилося, ніяких гостей, то всі три авто їх власні .
За 7 тижнів ми всі здружилися, стали сім'єю. Відмітили приїзд (а як же без цього?), як годиться, з американським віскі. Правда, щоб купити пляшку, прийшлося їхати у спеціальний магазин, бо міцні напої будь-де не купиш. На День учителя ми запросили наших викладачів і колег з Індії, накрили стіл. Співали, грали в ігри, танцювали. Було дуже весело. Я помітила, що дівчата з Індії майже нічого не п'ють, навіть вина. Питаю, чого так, може, не подобається? У відповідь чую, що вони не п'ють спиртне тому, що це їм не потрібно, бо вони з теплої південної країни і їм не треба зігріватися спиртним. Тепер я розумію, чому в нас так багато п'яниць.
Просто їм холодно і взимку, і влітку.
Останнього тижня був прощальний вечір з американськими сім'ями, викладачами, друзями. Ми повинні були накрити стіл з українськими стравами, а вчителі з Індіі - індійськими. Заставили ми З столи тарілками з нашими варениками з капустою і картоплею, голубцями, вінегретом, тюфтелями, смаженою капустою. Поклали 2 коробки цукерок «Київ вечірній», поставили 2 пляшки нашої горілки - 1 л і 0,75 л. Присутніх було чоловік 60-70. Так-от, коли прибирали столи, побачили - тарілки з українськими стравами були порожніми, а пляшка горілки 1 л була навіть не почата. І як вони так п'ють?
А як не хотілося повертатися додому! 7 тижнів - це так мало! Сказати, що мені сподобалася ця програма - це нічого не сказати.
Отож, шановні колеги з Чернігівщини, не полінуйтеся, зайдіть на сайт www. irex.org, щоб ознайомитися з аплікаційними формами, чи зателефонуйте у офіс IREX-(044)5370604. Конкурс на цей рік уже оголошено. Нехай вам щастить.
Підготувала Олена КОМПАНЕЦЬ
На знімку: О.І. Буштрук
(фото автора та з сімейного архіву)